В Україні немає ані системної реабілітації для людей, ані спеціалізованих центрів. А з кожним днем, за словами медиків, таких пацієнтів стає дедалі більше. Один з них - наш земляк, мешканець селища Вороніж, військовослужбовець Олександр Попченко, про якого написали наші колеги з Радіо Свобода.
37-річного військовослужбовця Олександра Попченка лікарняним коридором супроводжує мама. Крок, ще один крок, ще. Щодня ці кроки долає легше, але поки що Олександр не може обійтися без підтримки мами. Посміхається, що зараз, немов повернувся у дитинство, коли без мами ніяк не міг дати раду у світі. Нині мама – його очі і пам’ять.
Але після двох операцій Олександр почав бачити тіні і силуети, інколи зображення стають чіткіші, і це велика радість і досягнення для воїна після поранення.
«Я взагалі не бачив нічого, зараз трохи краще. Але у пам’яті все мені змивається, нічого не пригадую», – говорить Олександр.
Командир розвідувального взводу Олександр Попченко отримав поранення 19 лютого цього року під Бахмутом. На цей час воював майже рік у складі полку «Азов». Уламок пройшов через голову і мозок, затримався у лобовій кістці. Внаслідок поранення боєць втратив пам’ять і зір. Медики не давали жодних гарантій, що Олександр узагалі виживе. Він перебував у комі протягом 40 днів, був між життям і смертю. А мама усі ці дні чергувала біля дверей реанімації.
«Я все дивилась і чекала, хто вийде і що мені скаже. Син отримав осколкове поранення голови. Осколок зайшов у праву сторону, пройшов по всій голові і зупинився у лівій стороні. Там і залишився, там і буде. Лікарі, які ставили пластини, кажуть, що це не турбує його. Коли Саша вийшов з коми, почав приходити до свідомості, його перевели у палату і він взяв мене за руку. Ми зрозуміли, що він нічого не пам’ятає, а перед очима у нього – темно», – каже Валентина Попченко, мама бійця.
Прийшовши до свідомості, Олександр Попченко взяв маму за руку. Він її не бачив, але дотиком, каже, відчув рідну людину. У травні його двічі прооперували і зір частково відновлюється. А ось пам’ять повністю ні. Окремі фрагменти з минулого він пригадує.
Поранення 19 лютого було третім у бойовому досвіді військовослужбовця. Він захищав Україну в 2014 році. Тоді прийшов у рідному місті Шостка Сумської області у військкомат добровільно, як і його молодший брат Сергій. Олександр пішов воювати у складі «Азову», пройшов найзапекліші бої. Його брат перебував на службі у Нацгвардії. У 2014 і 2015 роках Олександр Попченко отримав поранення.
«Був лікар, який не ампутував руку, вирішив залишити. Так, вона не працює добре, але вона є. Коли почалась війна 24 лютого 2022 року, у нього вже були зібрані речі. Бо ж таке робилось на нашому кордоні. У синів це в душі - захист Батьківщини. Мені сказали: «Мамо, не переживай. Ти ж розумієш - треба захищати свій дім. Мій молодший син 27 лютого 2023 року разом з побратимами підірвався на БТРі. Тоді хлопці загинули. Він отримав важку травму хребта. Я у цей час перебувала в окупації. Не могла поїхати. Син вже ходить. Зараз вдома, але воювати не може», - розповідає Валентина Попченко.
Старший син найчастіше запитує маму, коли він зможе бачити. Йому важко самостійно орієнтуватися у просторі. Він не має жодних навиків, адже все життя був зрячий.
За словами реабілітологів, пацієнти, які втратили зір, не можуть адаптуватись за такими ж методами, як люди незрячі від народження. Бо ці навики вимагають довшого часу. Тому у Львові, першому місті в Україні, вирішили розпочати пілотний проєкт із реабілітації військовослужбовців і цивільних осіб, які повністю чи частково втратили зір під час війни. Така реабілітація відбуватиметься на базі Першого медичного об’єднання спільно з громадською організацією «Побачити перемогу». Важливо, кажуть, навчити незрячих пацієнтів і з частково втраченим зором самостійно давати собі раду у щоденному житті, в побуті.
Популярне за тиждень